Крупні плани в відеозйомці – це мої найулюбленіші плани, якими я намагаюся знімати свої відео. Адже, як на мене, в відероликах не стільки важливо розкрити дію, або відтворити подію. Скільки показати емоційний стан героїв, максимально розкрити образ учасників події, їхні характери, настрій, досвід, експертність. А також, показати деталі: цікавинки, які більше розкажуть про локацію, про подію, та про героїв. Тож, на мою думку, крупні плани відповідають за емоційну складову будь-якого відеоконтенту, несуть рекламний характер і краще підштовхують глядача обрати товар, послугу, місце туристичної подрожі а також звернутися до спеціаліста в тій чи іншій галузі.
Кіно у застосуванні крупних планів можна сказати є законодавцем моди. Адже сцени, відзняті крупними планами більше передають і емоційне напруження і риси характеру героїв, і ступінь небезпеки. А також такі деталі як прикраси, татуювання, шрами героїв та макіяж героїнь.
Якщо поринути в історію кінематографу , то достеменно неможливо сказати кому належить перший відзнятий крупний план. Можна припустити, що авторство належить Уіл’яму Діксону. У 1894 році він показав світу 5-секундний фрагмент «Чихання Фреда Отта». Цей кадр був незвичним на той час. Адже не відповідав стандартам театральних планів, в яких актори мали виглядати на повний зріст. Таких планів в кіно ще просто не існувало.
Розширили використання крупних планів і деталей інші кінотворці. У 1900-му році Джордж Альберт Сміт був змушений показати макро плани, адже самі історії не могли їх уникнути. Напиклад в фільмі «Що видно у телескоп» глядачі майже 30 секунд насолоджувалися спогляданням, як герой на крупному плані пестить жіночу ніжку, яка стоїть на педалі велосипеду. І цей план зайняв рівно половину 1-хвилинного фільму. А у стрічці «Бабусина лупа» ми бачемо вже кілька крупних планів, серед яких найбільш вражає макроплан бабусиного ока, де можна роздивитися найдрібніші деталі: зморшки на обличчі та прожилки в оці бабусі.
Того ж року Джеймс Вільямсон в фільмі «Великий ковток» показав, як головний персонаж наблизився до камери від середнього – поколінного плану і аж до макроплану, де в кадрі ми бачимо лише рот з зубами – що створило в фільмі драматичний ефект.
У 1920-ті роки крупний план вже міцно входить до потужних інструментів передачі емоцій в німому кіно. Раніше режисери не так замислювалися над емоційною складовою картини. Їх більше цікавило відтворення події: біганина, стрілянина, кохання, зради, пограбування, вбивства. І все це демонструвалося за допомогою середніх планів. Також лунала фонова музика і додавалися титри для більшого розуміння.
Але з часом все більше кінотворців починали вдаватися до такого потужного інструменту як крупний план. Адже розуміли – глядачу потрібні емоції. Режисери обережно, дозовано вводять крупні плани в свої фільми. А мабуть справжнім революціонером можна назвати данського кінорежисера Карла Теодора Драєра. 1928-го року на екранах з’являється історична драма «Страсті Жанни д’Арк». Півторагодинний фільм знятий практично на крупних планах. Тут автор неймовірно потужно через крупні плани показує всю силу страждань головної героїні. А також майстерно і точно розкриває образи інших дійових осіб драми. Ну і акценти на деталі розставлені філігранно: документи, кайдани, приладдя для тортур – все це вражає до мурашок. Стрічка не залишилася поза увагою глядачів і кінокритиків. Багато авторитетних кінознавців назвали фільм Дреєра «вершиною німого кіно — і, ймовірно, кінематографу в цілому». У 1958 році фільм було занесено до списку 12 найкращих фільмів усіх часів і народів за результатами анкетування Бельгійською сінемАтекою.
У ранньому звуковому кінематографі крупні плани стають звичайною і навіть обов’язковою складовою кожного фільму. Діалогові сцени знімаються не як раніше у плані з театральної сцени. А вже застосовується прийом «вісімки». Так званий «shot-reverse-shot». До речі, про цей прийом я якось розповім в окремому блозі. Крім того, крупний план актора у кадрі стає символом його зіркового статусу.
З часом крупні плани еволюціонували: їх крупність в кінофільмах ставала все більшою. Так само і збільшувався відсоток їх застосування. Деякі стрічки, як наприклад психологічна драма шведського режисера Інґмара Берґмана «Персона», знімалися виключно на крупному плані. Часто крупні плани режисери використовували для більшого підсилення емоційної складової свого твору. Особливо коли самі події не вирізнялися динамікою: актори на екрані не бігали, не билися, не влаштовували погонь і стрілянини. Навпаки, сцени статичні і переважно побудовані на діалогах.
Багато великих режисерів використовують цей інструмент пливу на глядачів. Але, на мій погляд, справжнім майстром крупніх планів в кіно можна назвати Квентіна Тарантіно. Його кадри вишукані, смачні, творчі, зухвалі, маніпулятивні. Вони завжди виглядають стильно, і завжди не тривіальні.
Крупні плани Тарантіно максимально щільні. Якщо це обличчя, то план вузький: обрізається верхня частина голови і підборіддя. Концентрація уваги йде на очі героя, або інших деталях – яскравих, вражаючих, щоб чітко прочитати емоції героїв – що безумовно посилює емоційну складову сцени. Також Тарантіно любить використовувати макро плани – деталі. Знімаючи ці кадри дуже щільно режисер робить це для створення більшої напруги всередині сцени. Переходячи від одного типу крупного плану до іншого, ми маємо екстремально крупний план вставки, коли камера переходить від кадрів, що показують гру акторів, до кадру конкретної деталі чи об’єкта, перш ніж повернутися до показу персонажів. Тарантіно також любить навмисно викликати дискомфорт у аудиторії, показуючи деталі, такі як ін’єкції, або поранення, щоб викликати у аудиторії занепокоєння, замість того, щоб приховувати ці моменти.
Можна сказати, що він дуже майстерно володіє цим інструметом і є гарним прикладом для наслідування.
Друзі! Можна наводити ще багато прикладів використання крупних планів у кінематографі. Я розповів про ті, що мали історичне значення та надихнули особисто мене.
